Потреба свободи — це щось, що вшито в людину зсередини. Внутрішнє відчуття, невід’ємне від самоусвідомлення. Але чомусь категорії «прав і свобод» люди не так часто співвідносять із буденним, наче ці поняття перебувають в спеціальній шафі, звідки їх дістають «за потреби». Причому до цієї шафи найчастіше воліють не лізти, бо розбиратися в цьому складно, і є уявлення що такими речами мають займатися спеціалісти — юристи, до прикладу, чи адвокати. Але це базові речі!

Те, що я роблю зараз, спрямовано й на те, щоби категорії «прав і свобод» були звичними для людей, з дитинства. Я думаю, уже в 4 роки дитині можна пояснювати, що таке податки, чи чому виникає корупція. Це такі світоглядні теми.

У сфері роботи я частіше захищаю права жінок і дівчат. Не тому, що я проти захисту чоловіків і хлопчиків — так уже історично склалося, що жінки отримали права пізніше від чоловіків, і багато процесів не дуже до них лояльні. Найчастіше стереотипам піддаються саме жінки, а додайте до цього ще й мізогінний настрій у нашому соціумі — і стає зрозуміло, скільки сил і хоробрості потрібно жінкам, щоб приймати себе.

Я не розумію, як хтось може засуджувати будь-кого за довжину волосся, спідниці і стосунків. У мене великі сумніви, що одна людина може диктувати іншій такі речі.

Це і про особисті кордони, і також про права і свободи. Радію, що поступово ми рухаємося в сторону усвідомлення цього.

Я часто їжджу за кордон, і там жодного разу не чула коментарі на кшталт: «Чому ваша дитина так легко одягнена?», або «Чому ви розлучилися?». Я вже на кажу про право жінки виглядати так, як вона захоче й будувати стосунки з тими, з ким бажає, незалежно від очікувань батьків, держави чи церкви.

Я — феміністка. Фемінізм — це про право жінки бути такою людиною, якою вона себе відчуває. А коментарі від інших тут просто недоречні — для зразка поведінки в нас є норми етики, наші права і свободи й закон, який ці рамки окреслює. Так, закон не завжди буває справедливим, але тоді потрібно йти від своїх прав і взаємоповаги.

Часом порушником прав є не начальник, колега, друг, чи держава, а сама людина. Це відбувається через приниження себе. Коли людина забороняє собі навчатися, вдосконалюватися, мріяти. Коли не хоче обстоювати свою ідентичність — гендерну, етнічну, лінгвістичну — тому, що боїться осуду.

Але є і зворотній процес, коли ведеться внутрішня правозахисна діяльність. Коли людина долає свої страхи і вчиться захищати себе, навіть на побутовому рівні. Найкращий інструмент для цього — знання своїх прав і свобод. Це те, чому я зараз приділяю уваги найбільше.

Я думаю, світ стане значно кращим місцем, якщо люди сприйматимуть свої права і свободи як щось природне й невід’ємне, і до інших ставитимуться так само, пам’ятаючи і про їхні права і свободи.

Якщо описати те чим я займаюсь, то це в трьох категоріях: людина — слово — право. І слово і право можуть як надати сили людині, так і знецінити. І слово і право увиразнюють звучання. Для мене це інструменти, яким я навчаю й інших також — щоби не було страху, щоби повага до іншого — у всіх значеннях Іншого — була звичною справою. Але не можливо це донести для всіх однаковими словами. Тому для дітей — пишу казки, з підлітками — зустрічаємося на тренінгах, з дорослими — дискутуємо через медіа.

Різними словами, через різну форму я повторюю один і той самий месседж: «Свобода — всередині, права — непорушні».

У День прав людини 9 грудня 2019 року ПРООН презентувала фотовиставку «СвійСередСвоїх» у Києві. Вона розповідає історії десяти українців, які прийняли виклик із захисту прав людини. «СвійСередСвоїх» — спільна ініціатива Real Stories Production та проєкту «Права людини для України», який впроваджується Програмою розвитку ООН в Україні (ПРООН) та фінансується Міністерством закордонних справ Данії.