Розмінування донедавна було у списку 458 заборонених для жінок професій. Утім, скасування цієї заборони у 2017 році дозволило українкам брати в ньому активну участь. Про те, чому жінки обирають розмінування та як почуваються на мінному полі – далі у цьому матеріалі.

Вперше опубліковано на сайті Української правдіи 7 жовтня 2021 р.

Розмінування – «чоловіча справа». Таке переконання досі побутує в Україні, хоча жінок у цій сфері стає все дедалі більше. Зокрема, у міжнародних організаціях, які здійснюють нетехнічне і технічне обстеження територій. Обмін досвідом із партнерами та введення гендерної пріоритезації на національному рівні мають посприяти тому, що у державних органах з’являться жінки-демінерки й для них будуть створені всі належні умови. На це, зокрема, націлений проєкт ПРООН зі зміцнення протимінної діяльності, який реалізується у межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки уряду Канади.

Дослідження ПРООН «Обізнаність, ставлення та практики» (Knowledge, Attitudes and Practices - KAP) щодо вибухонебезпечних предметів показує, що різні жінки, чоловіки, хлопчики та дівчатка по-різному сприймають та реагують на ризики від мін/нерозірваних боєприпасів на потенційно замінованих територіях. А для повного розуміння проблематики й того, що гуманітарне розмінування – не тільки «чоловіча справа», необхідно розповідати про жінок, які очищують території на сході від вибухонебезпечних залишків війни.

У цій статті ми розповідаємо історії двох демінерок у Донецькій та Луганській областях.

Валентина Малєтова: «Всі воронки мої!»

Валентина Малєтова, демінерка-парамедикиня в організації Swiss Foundation for Mine Action (FSD), дізналася про гуманітарне розмінування, коли шукала роботу в інтернеті. Побачила, що в команду нетехнічного обстеження FSD потрібна помічниця – обстежувати потенційно небезпечні території й складати карти. «Мені здалося, що це має бути досить цікаво. Я вже мала досвід польових робіт, тож добре знала, що таке «лінія зіткнення» і виїзди туди. Тому без вагань подалася», – згадує Валентина.

Каже, що не змогла би сидіти в офісі, їй потрібен постійний рух. А зайнятість у гуманітарному розмінуванні це дає. Через місяць роботи помічницею Валентині запропонували пройти курси парамедиків, а потім і курси демінерів. Так вона отримала кваліфікацію саперки-рятувальниці. Чи була готовою до таких швидких змін? «Я не боюся ніякої важкої роботи та добре розуміла, що мене чекає в розмінуванні. А коли підходити до цього зі здоровим глуздом, бути готовою психологічно, то ніяких проблем не буде виникати. В мене їх і нема», – переконує демінерка.

На новій посаді Валентина працює із грудня 2020 року, але зізнається, що досі не сказала про це мамі. «Вона думає, що я просто задіяна у якихось польових роботах, звіти складаю. Мама у мене досить вразлива, тому не хочу її зайвий раз хвилювати», – пояснює дівчина. А от хто знає про специфіку роботи Валентини й дуже підтримує – це коханий. «Він мотивує мене показувати усім приклад. Каже: «Копай, як в останній раз!» Я так і роблю», – сміється демінерка.

У команді Валентини шестеро людей – троє жінок та троє чоловіків. Запевняє, що різниці в процесі роботи ніхто не робить, усі працюють на рівних. Більше того: тільки їй у команді довіряють копати воронки – за її швидкість й чіткість. Демінерка пояснює: «Чоловіки в нашому колективі поважають мене за професіоналізм. Я така людина, що вмію себе правильно поставити. Тому в мою сторону не може бути ніяких помислів чи жартів, що я, мовляв, тендітна й чогось не можу. Ні, як би мені важко не було, але завжди зроблю, що потрібно. Думаю, що вже зуміла це довести. Інакше я би тут не затрималася».

На запитання чи будь-яка жінка може розміновувати, Валентина заперечно хитає головою. «Якщо ти не звикла до важкої роботи, то не зможеш цим займатися. Треба бути фізично витривалою. Ти не маєш права проявляти слабкість. Так само, як і чоловіки, треба щодня вантажити важкі інструменти на виїзд в поле. Хай навіть ця сумка більша за тебе розміром! Треба до цих речей бути готовою. Якщо готовність є, тоді в розмінуванні все складеться».

Чи пишається Валентина тим, що робить? Каже, що по життю звикла робити все чітко й старанно, тому не вважає, що досягає чогось нового. Здобуток бачить в іншому: «Мене радує, що я працюю в міжнародній організації, що ми допомагаємо людям. Цими полями нарешті зможуть користуватися фермери чи от, наприклад, студенти аграрного училища, де ми зараз розміновуємо. Це для мене дійсно привід для гордості».

Якби Валентину покликали працювати в «гарячу точку», каже, що придумала би, що сказати мамі та поїхала. За час роботи на полігоні демінерка знаходила детонатори й осколки снарядів, а цього їй мало для розуміння усіх тонкощів розмінування. Хочеться побачити саморобний вибухонебезпечний предмет чи нерозірваний боєприпас у цілому вигляді: «У мене є величезне бажання розвиватися в гуманітарному розмінуванні. А для цього треба з усім розібратися, дослідити від А до Я, пізнати процес. «Гарячі точки» в мене попереду. Поки набираюся досвіду в Україні».

Ілона Карпачова: «Сама не чекала від себе такої реакції»

Демінерка Ілона Карпачова – в минулому танцюристка-хореографка. Про те, що буде займатися розмінуванням, ще й із спецмашинами, ніколи би не подумала. Зрештою, друзі досі не вірять таким змінам в житті Ілони: «Як? Ти лопати в руках не тримала, все життя танцювала, а тут міни, грязюка, екскаватор, серйозно?»

Такі кардинальні зміни почалися, коли Ілона потрапила на виставку міжнародної організації HALO Trust. Згадує, що була дуже вражена побаченим й почутим про роботу демінерів. Відчула, що в цій роботі є велика цінність, із нею рятуєш людські життя. І хоч сам процес розмінування здавався дівчині дуже складним, але Ілона вирішила спробувати та пройти курси демінерів.

Батьки на таке рішення доньки відреагували скандалом: «Для них це виглядало, як величезний ризик для життя. Вони собі уявляли, що нема ніяких засобів особистого захисту. Що от вийду я раз у поле й усе –  там підірвуся». Дівчина вирішила розвіяти їхні страхи й повела батьків на виставку демінерів. Там вони на власні очі побачили, як відбувається процес і переконалися, що демінери максимально убезпечені від ризиків. З’явилася довіра до організації, їм стало спокійніше. Тепер батьки пишаються донькою: і тим, чим вона займається, і тим, як розвивається у гуманітарному розмінуванні.

Коли Ілона потрапила у відділ механічного розмінування, колеги-чоловіки спершу не вірили, що вона дасть собі раду й ставилися до цієї затії досить скептично. Зрештою, і сама Ілона сумнівалася. Вона боялася навіть підходити до такої «величезної техніки, яка ще й ричить». Тому, коли демінерці запропонувати пройти курси роботи на екскаваторі, вона погано уявляла себе в цій ролі. Однак, наважилася й погодилася.

Сьогодні Ілона називає розмінування зі спецтехнікою улюбленою справою свого життя: «Я стала обожнювати великі машини. Сама їх обслуговую, змащую, роблю дрібний ремонт, працюю на одній із них. Для мене самої така любов – велика несподіванка. Я не чекала від себе такої реакції».

У команді з семи людей Ілона – єдина жінка. Сміється, що це їй так щастить. В HALO баланс жінок та чоловіків переважно витриманий значно краще. Але дискомфорту дівчина не відчуває. Каже, що прекрасно уживається із колегами. Під час польових робіт, коли команда живе на одній базі, у неї завжди є окрема кімната та свій простір. Усі одне одному допомагають і підтримують.

Робота демінеркою дисциплінує, й Ілона бачить, як змінилася за ці за два роки. Каже, що стала сильнішою і впевненішою. З’явилася більша концентрація, чіткість й уважне ставлення до всього, що її оточує. Адже потрібно постійно все прораховувати, обдумувати й вчитися. Демінерка сміється, що коли повертається після роботи додому, то на контрасті всі здаються дуже повільними. Вона цьому дивується: «Як ви так живете? Нема на вас розмінування!»

За час роботи найбільше емоцій Ілона пережила, коли під час екскавації знайшла постріл гранатометний ВОГ25-П. «Я його коли побачила, так розхвилювалася! Не від страху, а від відчуття, що це я зробила, я знайшла», – згадує вона. Демінерка відчуває велику гордість, що займається чимось непростим і водночас корисним: «При всій складній ситуації в Україні, це та робота, де ти виходиш в поле й знаєш, що ти там не просто так – аби день відпрацювати. Кожен день ти робиш якісь дії, які приносять користь і тобі, і твоєму народу, і твоїй країні».

Для довідки

Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).

Програму підтримують дванадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.

Текст: Юлія Гудошник, ПРООН в Україні