Репортажі під обстрілами, інтерв'ю неподалік замінованих полів, відверті розмови про біль від травми чи втрати. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну робота тих, чиє завдання — розповідати світові історії, зазнала раніше небачених викликів.

Вже під час повномашстабного вторгення Олена Козубовська з Миколаївської області почала працювати журналісткою. Про вибір працювати у прифронтовому місті, комунікацію небезпеки та мрії, які мотивують прокидатися вранці, читайте у тексті.

Не просто робота 

Я свідомо вирішила стати журналісткою ще в 10 класі. Це було неочікувано для моїх близьких і навіть для мене, тому що людина я доволі  скромна. Ніхто не міг подумати, що я cтану журналісткою та буду так вільно спілкуватися з людьми, знаходити героїв. Щоправда, уявити себе зараз в іншій професії взагалі не можу.

Я закінчила факультет журналістики Київського національного університет культури і мистецтв влітку 2022 року. Проте офлайн встигла повчитися лише пів року, бо навчання перевели в онлайн: спочатку через пандемію COVID-19, потім — через повномасштабне вторгнення. 

Близько року я працювала у громадській організації «Український жіночий батальйон», а у лютому 2023 році приєдналась до команди медіа у Миколаєві «НикВести». 

Я сама родом із Миколаївщини, тож для мене це не просто робота у прифронтовому місті, це фактично можливість вберегти, попередити, застерегти місцевих від небезпек, які з’являються внаслідок війни. 

Та правда в тому, що іноді передбачити біду неможливо. У квітні 2023 неподалік мого будинку влучила ракета. Допомогти вибратися з-під завалів мені допомогла молодша сестра. На щастя, ми обидві практично не постраждали, обійшлося незначними травмами руки.  Після цього інциденту я трохи пожила з батьками, бо боялася залишатися наодинці. Але недовго, бо у червні 2023-го повернулася до роботи. 

Про міни забагато не буває

Миколаївщина залишається однією з найбільш замінованих територій України. За даними Миколаївської обласної адміністрації, станом на травень 2024 року 288 тисяч гектарів територій потребують обстеження та розмінування.

Мінна безпека — моя тема, адже я часто роблю сюжети про вибухонебезпечні предмети, правила поведінки з ними, та про людей, які так чи інакше дотичні до цього. 

Цікаво, що більшість нещасних випадків в області пов’язані саме із неналежним поводженням із вибухонебезпечними предметами (ВНП), і медіа відіграють важливу роль у застереженні та інформуванні людей про небезпеку.

Мене вражають наші люди — наскільки вони борються за своє існування, наскільки вони люблять свою землю. Але це має й негативну сторону — все своє життя вони вклали в одну справу, і їм все одно — міни чи не міни —  йдуть працювати в поле. І скільки не розказуй та не пояснюй про  ризики — завжди мало.

Пригадую, як приїхали знімати репортаж про фермерів. Ті — зустрічають нас і ведуть на свої поля, а на них… купами складені боєприпаси!  Тоді один із фермерів каже:

«Тільки ви ж близько до них не підходьте, бо ми не знаємо, чи всі вони знешкоджені!»

«Чого ж ви їх сюди винесли?», — шоковано запитую.

«Вам показати!»  — кажуть.

Різні історії бувають. Якось після зйомок історії про саперів Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) вирішили проїхатися сусідніми селами, щоби послухати місцевих. Під’їжджаємо до міста Снігурівки Миколаївської області, бачимо сивого чоловіка, що якраз випасає корів. Під’їжджаємо ближче, а біля нього  — червоні таблички «Обережно, міни!», а неподалік щось схоже на боєприпаси. 

«Пане, а ви правила з мінної безпеки знаєте?» — запитую. 

«Авжеж! — каже. — Як там? Не підходь! Не чіпай! Дзвони ДСНС!»

І починає нам в деталях розказувати на мінному полі!

Що найцікавіше — він їх дійсно знає, але не робить.