Як змінюється життя після школи орієнтування та мобільності для людей з порушеннями зору
«Я більше не боюся виходити на вулицю»
21 December 2023
Інеса Баландович з Вінниці втратила зір шість років тому внаслідок генетичного захворювання. До цього 52-річна жінка працювала в банку та в комунальній сфері. Коли хвороба раптово змінила її життя, жінку охопили тривога, невпевненість і страх.
«Я не могла уявити, що мій зір ніколи не повернеться. Я опинилася в стані постійного заперечення та безупинно плакала, – розповідає Інеса. – Вдома якось справлялася з повсякденними справами самостійно. Однак тривога тільки наростала».
«Страх обтяжити свою сім’ю став величезним, оскільки без їхньої допомоги я не могла вийти з дому, – каже Інеса. – Я прагнула спілкуватися з людьми, як і раніше. Проте частина мого кола спілкування, раптово зникла. Стало очевидно, що вони бояться, не знають, як поводитися зі мною зараз. Але я просто звичайна людина, яка не бачить».
Упродовж шести років чоловік та донька Інеси шукали різні можливості, аби допомогти жінці навчитися орієнтуватися в просторі, отримати навички, потрібні для незрячої людини. Однак потрібного закладу чи програми, яка би відповідала потребам жінки, знайти не змогли. Аж поки не натрапили на оголошення про набір в «Школу орієнтування у просторі та мобільності» у Центрі комплексної реабілітації людей з інвалідністю «Поділля», яку підтримала Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй (UNDP).
«Школа орієнтування у просторі та мобільності» та «Школа цифрових навичок» створені в межах проєкту «Підвищення якості реабілітаційних послуг на Вінниччині». Обидві школи під керівництвом ГО «Подільська громада» реалізували в межах проєкту UNDP «Підтримка реабілітації людей з інвалідністю, спричиненою війною» за фінансування урядів Республіки Корея та Німеччини.
Школа орієнтування та мобільності покликана навчати людей з порушеннями зору орієнтуватися в різних середовищах. Це навчання є життєво важливим для їхньої самостійності, оскільки відкриває їм можливості для навчання та працевлаштування, а також допомагає керувати своїм повсякденним життям та особистими справами.
Програма є важливою для забезпечення самостійності та впевненості в собі людей з порушеннями зору шляхом формування навичок самостійного орієнтування у просторі. Ці навички мають вирішальне значення для виконання повсякденних завдань, таких як покупка продуктів, приготування їжі, виконання домашніх справ і відвідування громадських місць, таких як банки чи лікарні.
Бачити вулицю «на слух»
Інеса місяць відвідувала заняття у «Школі орієнтування в просторі та мобільності». Спочатку група займалася вправами для розвитку своїх чуттів, що залишилися – нюху, слуху, дотику та смаку – в межах класу. Пізніше вони перейшли до практичних занять на вулиці.
«Я вперше взяла до рук тростину, зрозуміла, як нею користуватися, спробувала зорієнтуватися в приміщенні, долала перешкоди, які виникають на шляху – розповіла вона. – Тоді я вперше вийшла з нею на вулицю. Я навчилась бачити вулицю «на слух». До цього жінка не вміла користуватися білою тростиною і завжди пересувалася у супроводі.
Біла тростина є основним інструментом, який дозволяє людині стати мобільною та незалежною, адже забезпечує безпеку в пересуванні – це основний помічник.
«Я мрію про те, щоб одного дня гуляти з онуками», – поділилася жінка.
За три тижні Інеса досягла неймовірних результатів. На одному із занять вона вразила інструкторів: впевнено пересувалася громадським транспортом, переходила на світлофорах та через підземні переходи, робила самостійно покупки.
«Тепер я можу самостійно вийти в магазин чи на ринок, дійти до лікарні та скористатися громадським транспортом. Тепер я можу все, і не боюся вийти на вулицю!», – каже Інеса.
Доступ до технологій
Люди, які втратили зір, стикаються з численними викликами, зокрема з використанням цифрових сервісів і програм. Тому UNDP також підтримала «Школу цифрових навичок», яка мала на меті надати учасникам знання та навички користування смартфонами та комп’ютерами.
Навчальна програма включала набір тексту десятьма пальцями наосліп, керування файлами, редагування тексту, базові навички користування інтернетом, встановлення та використання спеціалізованого програмного забезпечення та застосунків, які допомагають незрячим людям у виконанні їхніх повсякденних справ.
«До курсу реабілітації у мене був «кнопковий» телефон. Я навіть уявити не могла, що зможу користуватися сенсорним екраном. Виявляється, є мобільні застосунки, які роблять життя людей з порушеннями зору комфортним. З ними я можу читати текст і навіть розрізняти купюри», – радіє жінка.
Інеса додає, що після навчання у «Школі цифрових навичок» навчилася бути незалежною та взаємодіяти з навколишнім світом. Однак, за її словами, суспільству також треба набути навичок для спілкування з людьми з порушенням зору.
«Іноді ти відчуваєш себе наче невидимкою. І коли люди зіштовхуються з тобою на вулиці, одразу відчуваєш, що вони не знають, як себе поводити, що робити. Наприклад, коли щось запитуєш – вони чомусь починають відповідати голосніше, але я ж чую! Або, скажімо, коли ти заходиш у парк з тростиною, діти не розуміють, що я не можу поступитися їм дорогою».
«Дуже хочу, щоб такі програми поширювалися по всій Україні, бо на власному досвіді відчула, як важко жити в цій новій реальності та знову знайти задоволення від життя».
Для довідки
Створення «Школи орієнтування у просторі та мобільності» та «Школи цифрових навичок» стало можливим завдяки проєкту «Нова якість реабілітаційної допомоги на Вінниччині», який реалізувала ГО «Подільська громада» за підтримки UNDP у межах проєкту «Підтримка реабілітації людей з інвалідністю, спричиненою війною» та за фінансування урядів Республіки Корея та Німеччини.
Читайте також: Кількість людей з порушенням зору в Україні зростає: як ініціативи UNDP сприяють якісній реабілітації